«Я вижив, тому що думав не про себе» – звільнений з полону релігієзнавець Ігор Козловський – про Євромайдан, свободу і благодійність
Как «Facebook неверность» может неожиданно разрушить ваш брак
20.02.2018
Не притворяйтесь, что у вас всё хорошо!
21.02.2018
Показать все

Понад місяць український історик та вчений Ігор Козловський не бачить камер так званої ДНР, у яких його тримали з січня 2016 року. Сьогодні в студії Асоціації “Еммануїл” він розповів про криваві події Євромайдану 18-20 лютого та пояснив, за що стояв тоді, і за що продовжує боротися зараз, після звільнення з полону.

Пане Ігоре, раді бачити Вас в студії Асоціації «Еммануїл», вперше у нас в гостях. Сьогодні ми згадуємо події 18-20 лютого – річниці, можна сказати, найкривавіших подій Євромайдану і переломного періоду революції. Чи пам’ятаєте Ви ці дні свого Євромайдану у Донецьку, що він означав особисто для Вас тоді і що означає зараз після повернення?

Ігор Козловський: Ви знаєте, взагалі, події, які відбувалися у Києві, вони мали дійсно відгомін і в наших серцях там. Ми стояли на Євромайдані, це була невеличка кількість людей, але все ж таки це були люди, які свідомо приходили кожного дня до пам’ятника Шевченка для того, щоб відстоювати позицію. Ту позицію, яку ми називаємо Євромайдан, а взагалі це позиція людей, які хотіли би, щоб Україна постала як така держава, для якої всі цінності, які є в Європі, в світі взагалі, завойовані вже давно, вистраждані, стали повсякденними. Це і права, і свобода людини, це і відкрите суспільство, зріле громадянське суспільство, правова держава, мирне співіснування людей з різними поглядами як в Україні, так і за її межами. Тобто це і є ті цінності, які назвали європейськими, хоч це загальнолюдські цінності. Трагедія, яка відбувалася тут, якраз 18-20 лютого – це болісно було там переживати. Ми розуміли, що щось зараз буде, якийсь переломний момент, який буде стосуватися не тільки того, що відбувається в Києві, а й взагалі в країні, а може навіть і в світі. Якогось спротиву з населення, яке там проходило біля нас, ми не відчували. В центрі були свої події, в регіонах були свої події. Був втрачений контроль і саме тоді ми і зорганізувалися як представники отаких різних спільнот: громадських спільнот, релігійних спільнот, наукових спільнот для того, щоб зробити такий спеціальний комітет підтримки отаких дій, які були спрямовані на демократизацію процесів, і в регіоні в тому числі. Але ж у нас не було такої сили, яка прийшла із-за кордону зі зброєю в руках.

Скажіть, будь ласка, що це було для Вас особисто? Тоді і зараз – чи є різний рівень сприйняття?

І.К.: Я б не сказав, що різний рівень сприйняття. Зараз, коли ми дивимось в минуле, в нас є вже оцінка, що зроблено, чи наші дії принесли певний результат чи ні. Ми стояли. І зараз, я вважаю, ми зробили правильно. Треба було заявити про свою громадянську позицію. Це для мене був мій особистий вибір. І я вважаю, що вчинив правильно.

Дякую! 16 лютого Ваш день народження. І вперше за 2 роки Ви відзначатимете його не за гратами, а що сьогодні для Вас означає це слово «свобода»?

І.К.: Це настільки фантастично широке поняття, що можна прочитати цілу лекцію. Мені запропонували прочитати саме таку лекцію в травні місяці у Львові. Там буде така журналістська премія. І кожного року вона вручається. І потрібен спікер. І ми запропонували у цьому році виступити із тим «Що таке свобода? Моє  бачення свободи». Але зараз я можу сказати тільки асоціативно, так поетично. Це все, що так чи інакше дає мені можливість думати, рухатись, відчувати, смакувати, спілкуватись, тобто це повнота життя. От коли ми кажемо: «Що таке щастя?» Ну як його описати, «щастя». Щастя – це коли всі наші частини співпали, тобто це гармонія. Свобода – це можливості. Свобода – це відповідальність. Я маю можливість зараз, наприклад, прийти до вас. Це можливість. Сказати те, що я думаю – це можливість. Але це і відповідальність за слова, які я говорю. Тому свобода – це явище, яке не можна переоцінити, треба пережити неволю, щоб зрозуміти, що таке свобода.

На фото:  Ігор Козловський – український учений та громадський діяч, кандидат історичних наук, відомий в Україні та світі фахівець з релігійних, духовних і психо-фізичних систем, звільнений з полону ДНР 27.12.2017

У одному з нещодавніх інтерв’ю Ви  сказали, що продовжите займатись дослідженнями релігієзнавчих питань. Чи змінився якось Ваш світогляд та релігійні погляди за час перебування в полоні?

І.К.: Поглибились. Зараз я уже працюю в Інституті філософії, відділення релігієзнавства. Я буду продовжувати писати свої роботи, і монографії, і статті. Але ж ви розумієте, що будь-який досвід він завжди, якщо це вчений, впливає на його дослідження. Я завжди намагався почути віруючу людину, почути її серце, почути її сподівання, її віру разом пережити. Для того, щоб я зрозумів, що таке молитва, я повинен з нею разом помолитися. І ці переживання, які були у мене там, за гратами, в неволі, вони дали мені можливість розуміти ще більше страждання людей. Тому що я побачив океан страждань. Коли душа людини, яка навіть не за гратами, а просто на волі, але душа її страждає, знаходиться за такими умовними гратами, у неї немає, куди рухатись. Я завжди кажу, наприклад, що наука, вона не шукає відповіді, яка стосується сенсу нашого буття. Не шукає. Вона відповідає на питання детермінізму – як виникло те, чи інше явище. Але навіщо воно виникло, наука не відповідає. І говорячи російською мовою, наука в цьому смислі «бессмысленная». Тобто не шукає смислів. А ті чи інші духовні вчення, релігійні вчення вони ж постійно шукають відповідь на питання «Навіщо?» Навіщо ми живемо? Яка у нас місія? І розмовляючи з віруючою людиною, я знову і знову бачу як людина рухається до цієї відповіді «навіщо». Кожен з нас – це проект. Проект, який ми повинні реалізувати в своєму житті. Проект під назвою «Я». І цей проект повинен бути реалізований по якомусь стандарту, якомусь концепту. Людина обирає, який концепт. Вона відкриває Святе Письмо, вона його читає. І це дороговказ, куди рухатись і навіщо рухатись. Яка твоя місія, куди ідеш. І от, розмовляючи з людиною, ви бачите як вона вичитує. Свого часу Феєрбах сказав, що кожна епоха із Біблії вичитує саму себе. Я б сказав, що кожна людина вичитує з Біблії саму себе, вона себе пізнає. Вона бере цей текст і піднімається разом з ним в якийсь інший простір, за обрій, і це є для мене дуже важливим.

Скажіть, що особисто Вам допомогло не зламатися і не піддатися вербуванню під час полону?

І.К.: Ну по-перше, з самого початку було зрозуміло, що і вербувати мене ніхто не буде. Це зайві клопоти. Після цих тортур, один з керівників МГБ сказав, що вони не будуть цього робити, тому що я зріла людина, яка вже має досвід, має позицію. І навіщо втрачати час. «Ви нам необхідні тільки для обміну». Що стосується того, як вижив, я думаю, що вижив завдяки відповідальності. Я повинен був жити, хоч я вже і не боявся смерті, щоб не підвести своїх рідних, які страждають. Я думав не про себе. Я взагалі виживав, тому що думав не про себе. Допомагав тим політв’язням, які знаходились поруч. Я і зараз їм допомагаю. Я дивлюсь, вчора буквально мав таку зустріч-бесіду з людиною, також політв’язнем, який звільнився разом зі мною. А ви знаєте, всі ми вийшли з цих лікарень. А куди іти? А що робити далі? Нема де жити, де працювати, де взяти кошти для того, щоб хліб купити. І ти повинен знати їх потреби для того, щоб допомогти. Ти телефонуєш, так обережно питаєш: «Як у тебе справи? Де ти знаходишся?» І збираєш якісь речі, гроші для того, щоб потім дати їй. Вона ніяковіє, тому що розуміє, що ти також в такій ситуації. Моя ситуація, дійсно, подібна до його ситуації, але ж я і розумію його більше в цій ситуації. Я можу зробити так, щоб йому було легше, він мав необхідні речі для того, щоб не просто існувати, але жити повноцінним життям. Адже  коли ми допомагаємо своїм ближнім, ми живемо.

Це справді так. Серед християн різних конфесій побутує думка, що війна змусила людей більше і частіше звертатися до віри. Як людина, яка була за гратами і зазнала тортур терористів, чи Ви згодні з цим твердженням і чому?

І.К.: Так, ви знаєте, будь-яка криза вона спонукає людину звертатися до цінності нашого буття, щоб відповісти на питання і знайти якусь скелю, на яку можна стати. І ви пам’ятаєте, що в перекладі з грецької «кризис» – це суд. Так, людина переживає такий стан, коли вона виходить на суд. Може навіть і не усвідомлюючи цього, але ж перед ним виникають вічні питання і він починає шукає відповіді.  До мене приходили люди і карні злочинці, і ті ж політв’язні, і навіть ті бойовики, які там знаходяться в місцях позбавлення волі також підходили з питаннями вічних проблем. Вони зверталися до мене для того, щоб почути відповіді. Я розумів, що не я – відповідь, що я – посередник. І навіщось я тут знаходжусь. Мабуть, для того, щоб бути цим посередником, щоб донести до них розуміння того, що їх душа може бути вічною, якщо людина відповість для себе на ці питання.

Нещодавно Ви говорили журналістам, що релігійний фактор ключовий у процесі перемовин щодо українських полонених. Як церква, релігійні громади, віряни різних конфесій можуть вплинути на процес звільнення?

І.К.: Не тільки можуть, але і впливають. З одного боку ви розумієте, що зараз роблять такий акцент на церкву Московського патріархату. Вона засвітилася і на телебаченні, ми бачили всі ці переговори, коли там велись. І був Медвидчук, і патріарх Кирил, але ж, насправді, представники різних конфесій, вони боролися і борються за те, щоб звільнити людей, які там безвинно знаходяться. І це представники Української греко-католицької церкви, римо-католики, і протестантські церкви – усі вони дуже активно займаються цією роботою. Я знаю, що, наприклад, в Німеччині християни виходили до Ангели Меркель і спілкувалися з Міністерством закордонних справ для того, щоб сприяти цьому процесу звільнення полонених, заручників там, в ОРДЛО і це говорить про те, що представники різних конфесій можуть об’єднати свої зусилля заради того, щоб живі людські душі не страждали, щоб вони повернулись до своїх рідних, близьких. Тому страждають не тільки вони, страждають багато людей навколо, друзі, рідні, і це християнське завдання. Ми дуже часто спостерігаємо процеси розбрату серед християн. Для мене це боляче. І в свій час, збираючи представників різних конфесій, а був такий період, мене попросили там на Донеччині бути координатором, а так як людина світська, яка знає життя християн. Там були представники і інших конфесій. І я одного разу сказав: «Ви розумієте, що ви – християни. Ваша позиція – це позиція любові. Тим більш, що ви повинні любити навіть ворогів, а це перед вами брати, християни інших конфесій?! Якщо ти віриш що Ісус є Христос, то він твій брат». Як ти вже розумієш ті чи інші конфесійні моменти, це ми вже виносимо за дужки. Як ми можемо співпрацювати. От соціум. Є у нас дуже багато проблем у соціумі. Давайте об’єднувати наші зусилля. Зробимо на цій вільній ділянці сквер, допоможемо людям, які нужденні, які знаходяться в злиднях. Тобто давайте об’єднувати зусилля для того, щоб люди побачили, що ви, дійсно, християни, що Ваші дії – це дії любові, а не розбрату.

Дякую! Чим ми, жителі неокупованих територій України можемо допомогти тим, хто залишився там, на окупованих територіях?

І.К.: Дуже багато напрямків, ви знаєте, це починаючи від молитви і закінчуючи конкретною допомогою: і матеріальною, і словом, і діалогом. Нам треба спілкуватися душа з душею. Я коли читаю лекції про те, що таке християнська любов, я постійно підкреслюю, що душа любить душу, що те, що ми бачимо, те як форма. Нам треба дивитися туди, вглиб, і почути цю глибину. І саме, розкриваючи серця людей, вступаючи через дії, через конкретну допомогу, через слово, ми перекидаємо такий місточок розуміння, місточок, завдяки якому ми можемо будувати наше майбутнє. Треба повертати свідомість людей, треба повертати душі, не тільки території. Навіщо нам пустеля, як територія? Нам потрібні душі людські.

Раніше, коли мова йшла про допомогу сходу, чомусь головною асоціацією була гуманітарна допомога. Безумовно, це важливо, але зі свого боку ми зараз починаємо давати не тільки рибу, але й вудочку. Дедалі більше говоримо про соціальне підприємництво. Що для Вас є тією благодійністю, якої схід України потребує зараз найбільше?

І.К.: Це правильно, потрібно давати вудочку, тому що є багато людей, у яких немає роботи, у людей немає можливості нагодувати свою родину і треба відкривати на всьому розмежуванні, будь то Слов’янськ, Костянтинівка, Краматорськ, такі центри, де ми можемо зробити щось на зразок навчальних центрів, нові професії, давати можливість людям зустрічатись з фахівцями тих чи інших напрямків діяльності, з молоддю спілкуватися, запрошувати на цю територію, показувати свою любов і показувати  в дії, давати їм ті навички, які необхідні, для того, щоб людина змогла себе зреалізувати в цьому світі, зреалізувати в соціальному плані, зреалізувати себе як частина своєї родини, навчити батьків батьківству тощо. Тобто такі центри потрібно робити. Робити, щоб вони були таким магнітом, центром тяжіння людей з цієї території і, щоб це давало їм перспективу, світло, надію.

З часу Вашого повернення з полону минуло майже 1,5 місяці, що найважливіше для себе ви зробили протягом цього періоду?

І.К.: Найважливіше для себе? Я для себе нічого не робив.

Турбувалися про інших?!

І.К.: Так, я турбувався про інших. Мені треба було так зробити, щоб моїм рідним стало легше. Я відповідальність відчуваю. Мене не було майже 2 роки. Я уявляю, який тягар був на плечах моєї дружини, моїх дітей. Я повинен полегшити їм життя. Полегшити життя також моїм учням, які також чекали, вони робили передачки туди, вони збирали гроші для того, щоб там була можливість мені що їсти в місцях позбавлення волі. І я також маю таку відповідальність перед ними, щоб їм стало легше. Щось я зробив, щось недостатньо зробив, недостатньо людям я сказав «Дякую» за те, що вони робили заради мого визволення. Тобто ще є дуже багато, чого я не зробив.

Але якесь найбільше досягнення за цей період? Хоча 1,5 місяці – це дуже короткий період.

І.К.: Мені дуже важко. Це не період досягнень. Це період встигнути за тим, що ти, може, втратив. Треба доторкнутися до цього життя, відчути його.

Передостаннє запитання. Як нам говорити про благодійність і розвивати культуру благодійності, коли волонтерська допомога сходу знизилась, коли рівень довіри до деяких волонтерських організацій впав серед населення?

І.К.: Ви розумієте, що будь-який процес завжди переживає певні періоди. Так це може бути, якась вершина, коли люди втомлюються, від чого ми  переходимо на інший рівень. І це нормально, до цього треба відноситися нормально. Проблема полягає в тому, що ми часто-густо не використовуємо ці імпульси, що волонтерський рух – це частина процесу зрілості громадянського суспільства. Певна частина волонтерів вже зайняла свою соціальну нішу, свою позицію і не займаються волонтерством, тому що вони перейшли на інший рівень свого перебування у громадянському суспільстві. І це нормально. По-друге, люди ще розуміють, що процеси, які там відбуваються, мабуть, переходять у такий період не короткий, а довгий. Це значить, що волонтерський рух, взагалі благодійність, потрібно переводити на якийсь професійний рівень. Я б сказав так. І він повинен бути організований якось програмно-планово для того, щоб ми досягали того результату, якого ми бажаємо. І для цього повинні бути професіонали волонтерського руху, треба може щось збирати на зразок ради волонтерських організацій, тобто переходити на інший рівень побудови цієї частини громадянського суспільства. Тобто реорганізація. Старі форми не спрацьовують або недостатньо працюють. Значить треба шукати нові. Це виклик нам.

Дякую за пораду. Яку інформаційну допомогу можуть надавати наші медіа і що ми надто мало говоримо, і що навпаки зайве?

І.К.: Це окрема бесіда, я б сказав так. Я не можу давати Вам поради, це ваш хліб, ваша професія. Спілкуючись з журналістами, з різними журналістами, я розумію, що для них головним є подія. А повсякденність, вона якось так зникає. А взагалі, і людей так часто вчать, коли ми описуємо історію, нас так вчать дивитися на події, на якісь соціальні зрушення, а я прибічник того, що головний напрямок історії – це історія повсякдення, все що відбувається з людиною, простою людиною зараз, тепер. І героями вашими повинні бути прості люди, так в звичайній буденності своїй, і дивитися на світ їх очима. Тому що саме їх очі – вони правдиві очі, це очі людей, які постійно потребують чогось. І так ми можемо дізнатися через ці очі, як треба дивитися на ті чи інші події. Що вони приносять нам ці події? Стаємо ми більш щасливими чи навпаки? Зараз дуже багато людей займаються журналістикою. Дуже багато людей. Це нормально і це добре. Будь-яка людина може стати блогером в соціальній мережі. Разом з ними приноситься щось нове, але і дуже багато непрофесіоналізму. Якщо ви пам’ятаєте, в свій час, дуже так наполегливо йшла така підготовка журналістів професійних, і було дуже багато аналітики. Зараз аналітики майже немає. Є репортаж, а немає аналітики. І мені цього не вистачає. От коли я читаю, я не можу зачепитися. Є поверховий опис, бракує глибини.

І таке останнє, бонусне запитання. Про що мріє Ігор Анатолійович Козловський на вже 64-му році життя?

Ви знаєте, мрія, пов’язана з якимись амбіціями. Я мрію, щоб мої рідні були щасливими, щоб взагалі була цілісна, вільна, незалежна Україна, яка буде дійсно одним із лідерів світового прогресу. Про це я мрію. Під мирним, абсолютно під мирним небом.

 

Розмовляла Світлана Іскрук

Добавить комментарий