Ольга Бузніцька: Немає нічого сильнішого за любов дитини до батьків
для родителей
25 секретных советов о воспитании, которых вы не найдете в книгах для родителей
11.05.2018
Суперкнига
«Суперкнига» возвращается в Молдову
14.05.2018
Показать все
Ольга Бузніцька

Щороку 15 травня в усьому світі відзначається Міжнародний день сім’ї, покликаний привернути увагу громадськості різних країн на численні проблеми сім’ї.

Ольга Бузніцька – керівник дитячого проекту Асоціації милосердя «Еммануїл «Обітниця сироті» в Україні та країнах пострадянського простору  щодня у своїй роботі стикається зі складними сімейними історіями. Вона разом зі своїми колегами докладає максимум знань, зусиль та енергії, аби зберегти сім’ї; аби у дітей, на долю яких випало багато випробувань, все ж таки було щасливе дитинство та можливості для реалізації у житті.

Про дітей, родину, шляхи та можливості її збереження напередодні Дня сім’ї ми розмовляли з Ольгою Бузніцькою.

⎯ Розкажіть, будь ласка, про проект «Обітниця сироті». Як довго він вже існує?

Сам дитячий проект CBN народився 12 років тому у Бердянську. Це сталося після того, як співведуча «Клубу 700» (телевізійної програми CBN, що транслюється по всій території США, Канади, Азії, Європи і країн СНД – ред.) Террі М’юсcен удочерила трьох сестричок із бердянського інтернату. Удочеривши їх, вона зіткнуласяп з тим, що не всі діти підлягають усиновленню. Навіть якщо широко популяризувати ідею всиновлення, це, наприклад, не спрацює з дітьми, які виховуються в інтернатах, але фактично не позбавленні батьківського піклування. І ось тоді Террі почала молитися, думати, шукати шляхи виходу з цієї ситуації.

Вона познайомилася з українкою Наталею Хом’як, яка на той час навчалася в США в університеті. В їхніх серцях народилася ідея, як працювати з дітьми із інтернатів, як адаптовувати їх до дорослого життя.

Тобто ідея материнського проекту «Обітниця сироті» (англ. Orphan’s Promise) фактично народилася в Україні?

Так. І найперші проекти «Обітниці сироті» були реалізовані саме в Україні. Навіть зараз найбільша кількість проектів, найбільш інноваційні та найбільш глибокі проекти пропрацьовуються саме в Україні.

⎯ Розкажіть, будь ласка, про напрямки вашої роботи.

Наша робота в основному зосереджена у трьох напрямках: дитина, громада, суспільство. Звичайно, нашим головним пріоритетом є збереження сім’ї. Навколо цього формується два проекти «Їжа на кожен день» та «Зберегти сім’ю разом».

Якщо не виходить зберегти сім’ю разом, тоді ми говоримо про родинне всиновлення. Щоб бабуся, дідусь чи хтось з близьких родичів могли всиновити дитину. Але тут теж потрібна систематична підтримка родини.

Якщо з якихось причин родинне всиновлення не можливе, то наступний щабель – національне всиновлення, тобто всиновлення в межах нації, культури, регіону.

Якщо з цим не складається, тоді мова вже йде про міжнародне усиновлення. Адже є ціла когорта дітей, які потребують системного тривалого лікування. І їх не всиновлятимуть в Україні через відсутність потужностей для такого лікування. Ми не є організацією, яка допомагає всиновлювати за кордон. Але при нагоді ми надаємо різноманітні консультації сім’ям-всиновителям.

⎯ Чому діти в Україні часто фактично залишаються без батьківського піклування при живих батьках?

Реальна економічна ситуація у нас така, що люди часто просто не можуть утримувати сім’ю самотужки. Особливо, коли мова йде про малоосвічені верстви населення. Основні два напрямки, з якими ми працюємо, це національні меншини та випускники інтернатів.

Якщо говорити про національні меншини, то тут ми переважно працюємо з людьми ромської національності, які народжують багато дітей, при цьому мають низьку освіту та не мають можливості працевлаштуватися.

Випускники інтернатів переважно формують свої сім’ї між собою, не маючи прикладу здорової моделі сім’ї та робочих навичок для того, аби працювати. Адже з інтернату люди виходять з таким собі синдромом «весь світ щось повинен зробити для мене».

Бувають також випадки, що батьки всіма силами намагаються змінити ситуацію на краще: вони працюють, стараються, намагаються, та з різних причин у них в нашій країні  не виходить і вони змушені йти шукати щастя світ за очі. В результаті ми маємо соціальних сиріт, батьки яких виїжджають за кордон, аби хоч щось заробити.

⎯ Яким чином ви намагаєтеся зберегти сім’ї?

У своїй роботі зараз ми зіштовхуємося з двома основними проблемами – відсутністю освіти і знань у батьків, як піклуватися про дітей, а також відсутністю можливості годувати свою сім’ю.

Наприклад, ми були свідками, як ховали дівчинку з ромської родини, якій було кілька місяців, бо мама з великої любові нагодувала її найдорожчою сирокопченою ковбасою. І дитинка померла від цього. Це сталося не тому, що мама була немотивована піклуватися про свою дитину, а тому, що в неї не вистачило розуму, що такій маленькій дитині ковбасу не варто давати.

Відсутність освіти не дає можливості людину зрушити. Тому усі проекти «Обітниці сироті» спрямовані на якусь освітню ідею. Звичайно, сюди завжди включатиметься духовна складова, бо без високих моральних засад давати освіту сенсу немає. Це буде просто порожньо. Саме тому ми часто долучаємо волонтерів із різних помісних церков.

Хочу сказати, що вчити людей, які не мотивовані до навчання, дуже важко. Як ми побачили з власного досвіду, тут найкраще працюють майстер-класи. Наприклад, у дружній атмосфері ми вчимо людей, як варити варення. Це не буде формат школи, класу, та ми допоможемо створити середовище, де вчитись буде легко і смачно. Після майстер-класу кожен може забрати баночку зі звареним варенням, принести додому і скуштувати з родиною. Така форма навчання, яка допомагає отримати корисні навички досить швидко, дуже дієва.

У кількох регіонах ми допомагаємо реалізувати проекти із соціального підприємництва. Це не можна назвати бізнесом. Адже бізнес робиться з людьми, які тобі здатні принести гроші. Головна ж мета соціального підприємництва для нас – допомогти сформувати робочі навички, розвинути “підприємницьку жилку” та перейти від споживацького сприйняття світу до творчого і господарського. Соціальне підприємництво потребує постійних  ресурсних дотацій і, найперше, великої посвяти тих, хто буде наставником у цьому проекті.

Та у нас доволі успішно уже восьмий рік працює проект «Їжа на кожен день». Ми почали його реалізовувати з ромами, які живуть фактично біля кожного міста в Україні на шматку самозахопленої території.

Колись у їхньому баченні земля – це не було місце якогось зиску, а просто болото, бруд під ногами. Це кочівний народ, який не привчений до того, що можна щось на землі вирощувати. У перший рік роботи нашого проекту ми вирішили навчити їх садити картоплю. Приїхали, поорали, разом всі вийшли на поле, всім табором засадили картоплю. Ми поїхали, вони покрутили пальчиком біля скроні, викопали картоплю і з’їли.

Тож ми зрозуміли, що наша ідея “дати вудку” не працює, якщо ми не навчимо цією вудкою ловити рибку, а не забивати цвяхи. Бог звів нас з неймовірними місцевими активістами, які допомогли нам адаптувати наші ідеї до реальності. Наразі в різних регіонах маємо 27 локацій, де працює проект «Їжа на кожен день». В результаті понад 300 сімей, в яких виховується близько 1500 дітей, не лише мають свіжі, власноруч вирощені овочі, а й навчаються працювати та бачити нові можливості.

Ольга Бузніцька

⎯ А чому батьки віддають своїх дітей в інтернати?

На мій погляд, в сучасній Україні це відбувається з двох причин: віддають, бо не зацікавлені в дитині, не вміють любити і не бачать справжньої цінності дитини, або віддають, бо дуже люблять і турбуються, а самі не можуть прогодувати свою дитину, не можуть самотужки підняти дитину на ноги. Ось таким сім’ям ми намагаємося допомогти отримати можливість самостійно піклуватися про своїх дітей, аби вони залишалися в родині.

⎯ У своїй роботі ви ледве не щодня стикається з дуже непростими родинними історіями. Скажіть, будь ласка, як ви відновлюєтеся після них? Що вам дає сили?

Особисто мені, у першу чергу, допомагає моя власна сім’я, мої діти. Вони знають, чим я займаюся. Ми розглядаємо фото, відео, я розповідаю їм історії і ми молимося разом  у складних та радісних ситуаціях. Таким чином, вони інтегровані в мою роботу і розуміють, куди вони мене дарують. Через це, я сподіваюся, вони не надто відчувають, що мене немає вдома так часто.

Та загалом дуже додають сили поодинокі яскраві випадки дуже візуалізованого успіху.

⎯ Можете пригадати один із таких яскравих моментів успіху?

Я розповім не про конкретний приклад, а про враження. Ми тільки-но повернулися з поїздки з колегами, які працюють із сірійськими біженцями в Німеччині та Великій Британії. Вони хотіли перейняти досвід нашої роботи у ромських таборах. Бо він виглядає якраз таким, який можна імплементувати до роботи в таборах біженців.

Ми мали можливість побувати в сімох різних таборах. Останній табір, в який ми приїхали, це був той, в якому ми починали нашу роботу сім років тому. І бачили разючу різницю між тими таборами, де не було ще наших програм, і тими таборами, де наші програми системно працюють кілька років. Це справді додає наснаги.

⎯ А що для вас особисто означає сім’я?

Це основа основ. Це і безпечне середовище, і місце, де я рятуюся, коли вже зовсім важко. Я не дуже вірю в любов усіх людей до всіх людей. Але точно знаю, що  немає нічого сильнішого за любов дитини до батьків. Із досвіду своєї роботи я бачу, що так, як дитина любить мату і тата, такої чистої та щирої любові ми більше ніде не можемо отримати. Найбільша дурниця, коли батьки кидають дітей, бо вони самі себе позбавляють найдорожчого, що тільки може бути.

Я бачила дітей, які живуть у жахливих умовах, де батьки просто використовують їх для отримання соціальних виплат. Але дитина буде безумовно любити і таких батьків.

Для мене особисто сім’я – це моє все: моя церква, моя релігія, моя віра, моя праця, мій відпочинок, моє натхнення і мій найбільший розпач, бо так, як у сім’ї, ніде більше ранити не можуть. Так, як у сім’ї, не зможуть більше ніде любити. Тож уся палітра життя – це сім’я.

Добавить комментарий